Доповідь на тему: Давньоукраїнські міфи та характерні риси культури південно-східних слов’ян  Загальновідомо, що слов’яни та українці, зокрема, належать до індоєвропейської етномовної спільності. У верхньому палеоліті з единої “прамови“ виокремилися великі етномовні масиви, а саме: афразійській, сінокавказький та ностратичний (бореальний). Останній існував у XX-XV тис. до н.е. До його складу сучасні дослідники відносять індоєвропейську, уральську, алтайську, картавельську, еламо-дравідійську та ескалеутьску (?) мовні сім’ї. Нас цікавить переважно індоєвропейська мовна сім’я до якой, безумовно, належать слов’яни. За Андрєєвим, бореальна (ностратична) спільність розпалася на межі пізнього палеоліту та мезоліту та відбулося виокремлення індоєвропейської мови, яку можна, спираючись на лінгвістичний аналіз, на той час локалізувати у Північному Причорномор’ї – Передкавказзі у напрямку схід-захід та між дельтами Волги-Дунаю на півночі-півдні. Центр едності містився десь в басейні Азовського моря. Індоєвропейська мовна праедність існувала від початку мезоліту аж до неоліту десь у Передкавказзі-Північному Причорномор’ї. Північ від неї була заселена, можливо, носіями ескалеутської прамови. На схід знаходилася уральська спільність (десь між Каспіем та Аралом). Також дуже важливими є зв’язки між індоєвропейцями та носіями “північнокавказьких” та прасемітських і пракартавельських мов, з яких остання належить до бореальної спільності, семітська – до афразійськоїа північнокавказька до сінокавказької. В часи неоліту прослідковується значний вплив на індоєвропейців “північнокавказців” та семітів, які поступово рушили у напрямку сучасної України. Від них індоєвропейці запозичили більшість культурно-господарських досягнень. В Україні ми можемо знайти пам’ятки неолітичних культур, з яких приазовську, сурсько-дніпровську та кримську можна впевнено віднести до індоєвропейських. З меньшою вирогідністю до індоєвропейських можна віднести буго-дністровську культуру. Таким чином, за доби раннього неоліту степи від Північного Причорномор’я до Каспію складали окрему історико-господарчо-культурну та етномовну спільність, носіями якої були індоєвропейці. Згідно з сучасними даними, органічна спільність індоєвропейського масиву порушуеться не пізніше IV тисячоліття до н. е. , а можливо і раніше. За часів середньостоївської культури (приблизно IV тис до н. е.) вже фіксується розшарування родоплемінної організацією з чітко виділенною верхівкою та сакралізація “царя” – вождя-жерця, який стояв на чолі. У V-IV тис. до н. е. в межах Центральної, Південно-Східною та південної частині Східної Европи співіснували два великі протилежні історичні спільності: давньоєвропейська Балкано-Дунайсько-Карпатська, кола культур мальованої кераміки, і курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська з мотузчаною орнаментацією посуду. У першому випадку економіка спиралася на землеробство з допоміжною роллю скотарства (велика рогата худоба). Люди мешкали у глинобитних будинках, істотного розшарування не було, що певним чином пов’язане з системою матрилінійних та матрилокальних шлюбів. Вони шанували верховне жіноче божество продуктивних сил природи. Ця богіня персоніфікувала не тількі родючі сили природи, але й людський коллектив. Вона щороку одружувалися з Биком-Сонцем, володарем небесного світла та тепла, і Змієм-Драконом, господарем вод і підземного світу. Подібні сюжети відслідковуються у творчості переважної більшості землеробських народів світу, і є закономірним відбиттям способу життя таких суспільств. Жінка в уяві давних народів була нерозривно повязана із землею (так само, як жінка народжує дітей, так земля – зерно). Але для жінки обов’язково потрібен чоловік, який забезпечив би виконання її природної функціі. Їм і стає Бик-Сонце або Бик-Зоря (реальний бик бороздив землю, і, за аналогією, цей образ перейшов на небо). На противагу цьому, провідною галуззю економіки курганної Північнопричорноморської спільності було скотарство, де велика роль відводилася конярству. Суспіль...